На будівництві храму. 30 травня 2008 р .	Читайте также: Икона и житие св. Иоанна Крестителя Молитвы св. Иоанну Крестителю Акафист св. Иоанну Крестителю История десницы св.Иоанна Крестителя
	Київський храм на честь Зачаття Іоанна Предтечі (в Біличах) має незвичайну й цікаву історію. Нині він розташований у колишньому переобладнаному житловому будинку, але так було не завжди.

«У 1960-ті роки тут не було церкви, а жила бабуся Марфа Яківна, — розповідає настоятель, протоієрей Адам Кучмій. — А храм стояв трохи поодаль, поряд з тим місцем, де нині розташовується школа № 55.
При Хрущові були гоніння на Церкву, однойменний храм розвалили, знищили…
Тоді баба Марфа, зробила прибудову до своєї хати, і там служили до 1971-го, поки батюшка не помер.
А потім, до 1990-го, нікого тут і не було, поки мене не перевели у грудні місяці».

6 / 19 січня 1991-го, на Богоявлення, храм ожив — у ньому вже служили Літургію.
«Підлоги не було, по піску ходили, іконостаса не було, все зруйновано, — згадує отець Адам. — Зробив іконостас з дощечок, підлогу постелили сяк-так, вікна засклили, допомогали жителі навколишніх сіл, і таким чином, з ласки Божої, відновили служіння. Люди почали помаленьку приходити…»

«Помаленьку приходити» — дуже точне формулювання.
Відроджений православний храм зовні виглядав вкрай незвично.
Ось яким побачила його раба Божа Наталія:
«Я спочатку подумала, що це якийсь сектантський будинок. Засмутилася дуже.
Річ у тім, що ми з сім’єю живемо в Біличах з 1992-го.
До цього мешкали в комуналці в Пущі-Водиці, відвідували храм в ім’я преподобного Серафима Саровського. Його тодішній настоятель отець Василій Заєв благословив молитися блаженній Ксенії Петербурзькій, щоб квартиру нам дали поблизу церкви.
І тут… такий сюрприз! Якась хатка, невеличкий дерев’яний парканчик, люди ходять.
Думали, що оселилися поруч із сектою».
З часом все стало на свої місця. Зараз Наталія несе послух свічниці, храм став для неї рідним.
Кілька років тому церква горіла, пожежу гасили усім миром.
«Йдемо прикладатися до Плащаниці у Страсну П’ятницю, дивимося… даху над храмом немає, — згадує свічниця Наталія. — Парафіяни в сльозах, ікони і молитво­слови — у кіптяві.
Слава Богу, що одна жінка помітила загорання, а її чоловік оперативно викликав пожежників…»
«До Великодня вже все було гаразд, — продовжує історію Михайло, який шість років несе послух скарбничого. —
Зібралися громадою, дах відновили, поклеїли шпалери нові… Служили на Пасху, як і належить».

Зараз поряд із храмом на честь Зачаття Іоанна Предтечі побудували новий — кам’яний, йому пожежі не страшні.
«Шість років тому будівництво почали, помаленьку, молитвами парафіян, Божою милістю», — каже отець Адам.
«На закладення фундаменту пішло майже 90 паль, тисяча гривень кожна, — розповідає скарбничий Михайло. — А у нас спонсорів, які можуть вільно давати десятки тисяч, не було і немає.
Кожна сім’я взяла по палі. Потім — на цеглинки жертвували…
Складніше всього було з куполом — дуже дорого виходило.
То ми його спорудили своїми силами, матеріали купили в Лаврі й зібрали.
Раз у раз дивує те, що багато будівельних організацій ставляться до зведення храмів так, неначе мільйонерам котеджі будують, намагаючись витягти максимум.
Але нічого, слава Богу за все!
Ми економимо, співвідносимо ціну з якістю, у борги не ліземо, робимо перерви в роботах, пожертви збираємо…» І люди допомагають, бачачи, що процес іде.
Кухня з проскурнею, іконостас у новому храмі, панікадило (взяте в розстрочку), благоустрій території, — такий набір першочергових завдань, що стосується матеріальної частини.

Багато парафіян храму на честь Зачаття Іоанна Предтечі погодяться, що уявити парафію без батюшки Адама так само складно, як і його самого без матушки Ольги…
В епоху загниваючого атеїзму, як і в часи атеїзму войовничого, ця православна пара поспішає після служби додому під ручку, одним своїм виглядом зігріваючи серця духовних чад.
Про деякі аспекти духовного життя — у розмові з настоятелем і його другою половиною.

— Ви належите до того покоління людей, дитинство і молодість яких припали на роки радянського атеїзму. Яким був Ваш шлях у вірі?

Отець Адам:
— Батько, мати, бабуся, дідусь, словом, уся наша родина була віруючою спрадавна. Від них я цю віру й перейняв. Мама почала навчати мене молитися, щойно я почав щось усвідомлювати. Спочатку «Отче наш…», потім «Богородице Діво, радуйся…», «Достойно єсть…», і так потихеньку навчила. У дошкільному віці ходили з мамою у храм, вона співала на криласі, а в старших класах я вже сам ходив… Потім — армія, три роки відслужив у Прибалтиці, а після демобілізації у 1958 р. (мені було 23 роки) я влаштувався на будівництво в Києві і відтоді регулярно відвідував храм.
Щочетверга у Володимирському соборі — молебний спів з акафістом священномученику Макарію, щовівторка — великомучениці Варварі…
Та щонеділі і щосуботи ввечері, хоча субота була робочим днем, але я встигав…
Ось так ми, хлопці та дівчата, ходили у храм, а після цього гуляли в ботанічному саду навпроти.
Потім через кілька років одружився.

Матушка Ольга:
— Добре було у Володимирському соборі, світло й радісно. Дуже хотілося відвідувати Лавру, а безбожна радянська влада її закрила. Важко у ті часи тим, хто прагнув бути ближче до храму.
Пам’ятаю, як один юнак зголосився читати шестипсалміє, то на нього влаштували полювання, довелося тікати хлопцю від груп войовничих атеїстів.
Діток до храму взагалі водити забороняли, з роботи могли вигнати.
Але ми не боялися. Всі знали, що якщо ми не вдома, то на службі.
У п’ятницю наваримо їсти, а суботу та неділю проводимо у храмі… У 1961-му одружилися.

— А як Ви стали священиком?

Отець Адам:
— Мене помітили церковні служителі, єпископи і запропонували бути священиком…
Так 35 років тому, у 40 років, я став священиком з їхньої ініціативи.
Мене відразу ж призначили настоятелем у селі Луб’янка Бородянського району Київської області.
Відслужив 14 років, після чого 1990 р. митрополит Київський призначив мене в Київ, у храм на честь Зачаття Іоанна Предтечі (на вулиці Чорнобильській), щоб служити і будувати.
Ось що можу сказати про свій прихід до священства.
Коли працював на будівництві, на виробництві, для мене була нестерпною атмосфера того часу: лихослів’я, обмови, обман тощо.
Не міг цим жити, прагнув до Церкви, відчував, що тут зовсім інше…
Щойно мені дали квартиру (раніше ніде було жити) — відразу залишив виробництво.

Матушка Ольга:
— Жили спочатку в маленькій кімнатці, в гостинці площею 13,5 квадратів, з двома дітками.
Це була наша келія… А ми й цьому раділи, Богу дякували.
Вчилися, як зараз пам’ятаю, читати церковнослов’янською. Він читає — я перевіряю, і навпаки.
Все разом, мов голуб із голубкою, то я йому підкажу щось, то він мені. Так от і вчилися.
А потім його висвятили, він навіть семінарію не закінчував, відразу став до служби…
А владика, коли дізнався про це, направив у Москву.
Там отець Адам закінчив і семінарію, і академію. Проте головне у служінні — практика.
Траплялося й таке, що священики навіть мене запитували, як і що належить робити.
Слава Богу, що Він дає нам досвід служіння.

— Як слід ставитися до людей, які тільки починають відвідувати храм?
Отець Адам:
— Сам Іісус Христос говорить у Євангелії: «…возлюби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22: 39). Ставитися до всіх потрібно тільки з любов’ю. Ось, наприклад, приходить у храм жінка — нафарбована, у брюках… Багато сучасних жінок так ходять, хоча так не годиться за Законом Божим. А ми повинні ласкаво прийняти, з повагою, і потім помаленьку навчати, з любов’ю роз’яснюючи суть Заповідей Божих і Святого Письма. Буває, що деякі парафіянки у таких випадках кажуть: мовляв, прийшла така-сяка… Цього робити не слід, і ми такого не дозволяємо. Або, наприклад, хтось не так поставив свічечку через незнання. Навіщо кричати, гнати людину?.. Їй треба показати, розповісти, пояснити… І все — з любов’ю. Навіть стрільці, коли ходили на полювання, казали, що тятиву потрібно натягувати акуратненько, поступово, щоб не перетягнути і не зламати лука. Ось так і в храмі — потрібно спокійно до людей ставитися, а коли вони відчують потребу в молитві, в церковному житті, то почнуть потроху сприймати вчення Церкви, але — знову ж таки — тільки з Божою допомогою, за підтримки священнослужителів. Важливо і потрібно звертатися до священиків, щоб ми допомогли роз’яснити різні непорозуміння. Інакше — якщо кричатимемо, що хтось не так одягнувся, не так став, не так увійшов до храму, — людина побачить нашу грубість і, можливо, більше не прийде… Ми самі повинні жити за заповідями Божими.

— Що найтяжче у служінні священика?

Отець Адам:
— Можна сказати, що легкого нічого немає, все тяжке… У школі, наприклад, учитель дуже багато докладає праці, щоб чогось навчити своїх учнів, щоб дітки були слухняними. Так і ми повинні вислуховувати людей, терпляче до них ставитися, а це дуже нелегко. Адже люди бувають різні, є й такі, які не хочуть сприймати сказаного. У таких випадках відбувається внутрішня боротьба священика проти своїх спалахів гніву. А спілкуватися, навчати, настановляти потрібно… Неприємно, коли бачиш, що люди не сприймають, не так поводяться… У цьому й труднощі — потрібно себе перебороти. Слід бути дуже уважним до себе, до богослужіння, щоб не було помилок. Тут і відбувається внутрішня духовна боротьба. Без цього не буває.

Матушка Ольга:
— А я от уже 25 років служу псаломницею, починала в церкві на Солом’янці, тепер ось тут. У службі для мене все радісно, усе Боже я люблю і завжди любила. Ще до того, як мене благословили на послух, пам’ятаю, стою на Літургії і плачу, коли інші співають. Так мені хотілося співати, таке бажання було. І Бог помітив! Якось псаломниця захворіла, мене поставили, а я не знаю ні уставу, ні порядку, нічого… Земля з-під ніг йшла. Потім потроху розібралася. Зараз у молоді можливостей більше, а прагнення менше, не хочуть співати.
Дуже важко було, коли батюшка служив у Луб’янці! Бувало, тижнями у Київ не приїжджав, а я з дітьми о пів на шосту в неділю зберуся і їду до нього. О сьомій — початок Літургії. Поки до вокзалу доберемося, поки пішки… Але о пів на сьому — як штик! Я повинна батюшку чекати, а не він мене. Жодного разу за все життя не запізнилася на службу. Дуже було важко. Зараз дивуюся, як витримувала. Це була молодість.

— Наболіле для багатьох питання — про оману. Кажуть, що вважати себе вільним від омани — і є омана. Чи означає це, що вийти з цього стану неможливо?
— Апостол Павел каже, що без Бога ніщо неможливе. З Богом усе можливе, бо Він усе може дати людині, для того щоб та могла спастися, а не загинути. Тому потрібно сподіватися на Бога, а не на себе. Адже що таке омана? Це лестощі самому собі у найвищому ступені… Людина сподівається на себе, на свої сили, на свою значущість, свої знання. Звідси і з’являється омана. А це вже служіння дияволу, гордість. Людина починає ставити себе вище за інших мирян, священиків, якщо бачить, що більше знає або вміє, думаючи, що розумніша. Це і є самовизначення гордості.

— Як бути з таким самовизначенням?
Отець Адам:
— Треба боротися. А чим? Молитвою і постом. І самокритикою! Самоприниженням. Себе ти можеш критикувати скільки завгодно. Інших — не маєш права, інших потрібно хвалити, прославляти, навчати, щоб вони були смиренними, а в собі виховувати такі якості: я — негідний, я — багатогрішний… Ось, приміром, Серафим Саровський казав про себе: «Я — скудоумний». Тобто — людина убогого розуму, бідного розуму… Ось що казав преподобний про себе, хоча всі знали, що він за життя був у лику святих. Або ще приклад — пророк Давид запитував себе: «Хто я такий?» — і називав себе черв’яком, навіть гіршим за черв’яка, порівнював себе з піском, пилом, порохом… Але він був з Богом! Пророк казав, що Бог його створив, і не просто, а боголюдиною! Людина — творіння Боже, і Давид вигукував так: «Служу Богу, поки я є!». Так і ми повинні критикувати себе, таким чином виховуючи себе і в жодному разі не величаючись.

— Переступаючи поріг храму, ми прагнемо до ідеалу, розраховуємо зустріти на землі якщо не Христа, то святих. Але часто розчаровуємося у людях…
Отець Адам:
— Бог створив людину за Своїм образом і подобою. І треба в кожній людині бачити Бога, тому що Господь не лише створив нас за образом і подобою, а й оселився в людській душі Духом Святим. Бачачи іншого, треба уявити в ньому Божество і говорити про нього як про святого, а себе критикувати. Адже ми думаємо, що людина згрішила або навіть бачимо гріх, але не знаємо, що, можливо, цієї миті людина покаялася і Бог її виправдав! Тому ми і повинні сказати собі: ось вона — людина хороша, віруюча. І звернутися до себе: «А я хто такий?». Образ Божий потрібно бачити в кожній людині. Якщо ми когось осуджуємо, кажемо про когось щось недобре, то це — гріх… Адже тоді ми автоматично осуджуємо і Бога, Який створив цю людину, Який проживає у ній Духом Святим… Тож ніколи не можна засуджувати, підвищувати голос на інших, грубити. Картати і звинувачувати у чомусь потрібно лише себе. Тому людина, а священик особливо повинен повсякчас думати: «Хто я такий?.. Я ж бо грішу. Що я можу сказати супроти цієї людини, якщо вона — свята, а я — ні?». Замість того щоб осуджувати, проклинати чи чинити іншим зло, ми повинні ставити себе на своє місце — ми винні перед Богом… І кожному мирянину потрібно себе смиряти, навчаючись через Церкву, через Господа нашого Іісуса Христа, через свого духівника.

— Що треба розуміти тим, хто починає воцерковлятися, щоб не збитися на манівці?
Отець Адам:
— Що потрібно вчитися, що обов’язково потрібно знайти духівника, оскільки сам заблукаєш. Читаючи книги про тих, хто жив свято, життєписи святих угодників Божих, ми все одно не все можемо сприйняти, не можемо збагнути сутність Христового вчення. Ось, багато хто читає, а все одно, як горохом об стіну, не доходить, залишається не зрозумілим.

— А чому залишається не зрозумілим?

Отець Адам:
— Тому що потрібно вдаватися до молитви, дотримуватися призначених Церквою постів, просити:

«Господи! Дай мені розуміння, дай мені мудрість, щоб я міг розуміти Святе Письмо, вчення, передане нам святими, за допомогою духовного отця…».

«Ні, є інші люди, вищі за тебе. Якщо хочеш з ними познайомитися — йди цією дорогою і зустрінеш того, хто навчить тебе…».

«Ти ж чоловік… Бог з чого створив чоловіка? — Із землі. Тому тобі належить дивитися в землю, а жінці, створеній від чоловіка, можна дивитися на нього як на джерело свого створення».

— Як же тоді керувати храмом, приймати рішення, нести відповідальність, навчати, вважаючи себе скудоумним?

Отець Адам:
— Ось тому і тяжким є служіння священика, особливо настоятеля.
Потрібно навчитися розуміти, що твої мудрі думки чи рішення — це не від тебе, а від Бога.
І Господь будь-якої миті, якщо загордишся або розлінуєшся, зможе відібрати в тебе цю мудрість.
А смирятимешся, Бог дасть благодать, ще більше мудрості. Священик у цьому має бути прикладом для мирян.
Тоді ніхто нікого не буде осуджувати, і вже тут, на землі, ми будемо відчувати Царство Боже.

Матушка Ольга:
— Дуже батюшка переживає, якщо в житті парафії щось не так, як належить. Заснути не може…
І сім’я — так само. Недобре, звичайно, якщо неприємності якісь.
Але Богу дякуємо за все, аби не було гірше.

Бесіду вів В’ячеслав Дарпінянц

К началу страницы