Читайте также: Земли галицькой спелыій колос
	Пам’яті настоятельки Львівського Спасо-Преображенського жіночого монастиря схіігуменіі Вероніки (Щурат-Глухої): 5 лютого виповнюється 40 днів після її кончини.

Несподіваний Львів (червень 2007)

 Кожного разу, коли я мала їхати до Львова, десь у глибині душі виникав смуток: лише один наш храм у цьому колись православному місті, яке довше за всі інші західноукраїнські землі чинило опір прийняттю унії .
Один храм – це собор на честь вмч. Георгія або, по-місцевому, «на Короленка» (розташований на вул. Короленка). Є ще капличка десь в новому районі, на Сихові. 
І ось знову львівські силуети, барокові костьоли, вузькі вулички, що все більш жвавішають через нові кав’яреньки та цукерні, міні-готелі, лавки, що постійно виникають майже у кожному старому будинку.
Як ніколи раніше чистий, по-літньому прибраний, заквітчаний.
На кожному кроці щось «суто львівське»: вернісаж, троїсті музúки, колоритні типажі, котрих у інших містах і бути не може, незвичні – мовби у цвіту – клени на Академічці, древні храми, вежі…

  Зустріч з близькими по духу людьми.
У розмові раптом: «Якщо ти завтра на вечірній не зможеш бути на Короленка, я піду в Троїцький, це ближче до мене.»
– «Куди ти підеш? Хіба є ще одна православна церква у Львові? – «А ти хіба не знала? Вже три роки звершують богослужіння на заводі кінескопів на вул. Антоновича.
Раба Божа І., бізнесвумен, викупила цех готової продукції та передала його під храм. Спаси її Господи. Якщо хочеш – ранком поїдемо, сама все побачиш».
Звісно ж, хочу! Ранок. Дорóгою в машині мої друзі раптом згадують про монастир.
«Щось я не розумію, про який ви монастир говорите?» – «А, так ти й про монастир не знаєш?»
– «Слухайте, ви вже кажіть про все зразу, а то якість суцільні таємниці. Просто катакомбний Львів. Може ще декілька соборів і монастирів вже існує?».
Сміються: «Ні, більше, нажаль, немає. А монастир жіночий, Преображенський, у самому центрі, у двокімнатній квартирі. Якщо хочеш – заїдемо».
Не можу отямитися, ствердно хитаю головою: ясно, хочу.

Дивним чином усе поєднується на Західній Україні. На кожному кроці нагадування про переваги західного способу життя, куди не кинь оком – або греко-, або римо-католицький храм, у вухах – різка галичанська говірка. І попри все – нові православні парафії серед вочевидь ворожого оточення.
Дуже сильне враження справляє Троїцький храм, точніше  –  бажання прихожан мати тут свій справжній духовний дім.

Зустріч

Коріння

Так, матушка Варвара походила з дуже відомої та шанованої львівської родини.
ЇЇ дід по матері протоієрей Володимир Гургула був греко-католицьким священиком, співробітником (так тоді на Галичині називалася посада другого священика) Свято-Успенської церкви (вона відома як Успенська Руська церква), одної з найдавніших православних церков міста.
Він належав до численних представників інтелігенції тодішньої Австро-Угорської імперії, які прагнули об’єднатися зі своїми братами по вірі, що жили у Російській імперії.
Вони, називаючись греко-католиками, щиро вважали себе православними, а родина о. Володимира Гургули дуже шанувала царську родину, мала портрети членів імператорської сім’ї – майбутніх святих страстотерпців.
Коли під час 1-ї Світової війни з Галичини почали відходити російські війська, дуже багато проросійських родин виїхало зі Львова з ними до Росії.
Вже спаковані речі стояли і в будинку прот. Володимира.
"Ні, не можу, залишаємося у Львові, – раптом сказав він, – Господь поставив мене на служіння тут, тут і житимемо". Ніякі умовляння і сльози матушки не допомогли.

Саме він провів в останню путь поета Івана Франка . Отець Володимир приїхав до тяжко хворого Франка і мав з ним бесіду.
Очевидно у цій бесіді він відчув можливість покаяння для поета, який все життя сповідував себе атеїстом, тому що збирався наступного ранку прийти і прийняти офіційну сповідь.
Вночі Франко помер. Прот. Володимир був дуже принциповим у всьому, що стосувалося віри і канонів Церкви.
Але не відмовився від благословення відспівати нерозкаяного Франка. Лише Господь знає, якою був останній зойк Каменяра.

Через рік о. Володимир помер, залишивши матушку з 6-ма доньками. Молодшій було 8 років, це була мати матушки Варвари.

Народилася вона 18 лютого, того дня, коли Церква вшановує пам’ять свт. Феодосія Чернігівського. Все життя молитовно зверталася до святого, дуже любила його.
Вона викладала музику, дуже гарно співала, танцювала. Видала збірку оповідань.
Все життя згадувала, як  у 1915 році, коли вона була зовсім маленькою, до Львова приїздила Августіша родина.

Другий дід – по батькові – був людиною ще більш відомою. Василь Григорович Щурат.
На його честь названо вулиці Львова та інших міст. Академік АН України, науковець – філолог, літературознавець, фольклорист, перекладач (його переклад «Слова о полку Ігоревім» на українську мову – у 1907 році – вважався найкращим до появи перекладу М. Рильського), поет, один із засновників Львівського тайного українського університету, директор Львівської бібліотеки АН УРСР, організатор філій «Просвіти», Українського інституту для дівчат.
Дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ). Досліджував Почаївський «Богогласник» (1790 р.), який належить до найвпливовіших пам’яток південно-руського письменства XVIII ст. і цікавий тим, що багато поміщених у ньому пісень стали народними, вживалися в час різних святкувань: Різдва, Великодня, але й увійшли до репертуару лірників, а також співалися у церквах у час паузи богослужіння.

Батько – Степан Васильович Щурат – теж присвятив життя літературознавчій роботі, досліджував творчість І.Франка, займався перекладами, серед яких твори В.Маяковського,  забороненого тоді у СРСР С.Єсеніна  Видавав два часописи – «Наша батьківщина» та «Світло і тінь».
Зазнав політичного тиску в радянські часи. Наражаючи себе на смерть, під час німецької окупації Львова переховував євреїв – виконував заповідь Господню про любов до ближнього.
Матушка розповідала, що її родичі – священики – брали участь у Львівському Соборі 1946 року, який відмінив Берестейську унію, насаджену тут католицькою Польщею.

«Нам вдалося відновити на західноукраїнських землях історичну справедливість. Адже свого часу, коли католики вже у Києві були, тут народ опирався унії.
Тільки на початку ХVIII сторіччя під озброєним натиском пала православна Успенська ставропігія».

Василина

Народилася Василина Степанівна у 1949 році у Львові.
Коли дівчинці було 3 роки, вона побачила на вулиці монахиню з хрестом на грудях.
Навряд чи це була православна ігуменія (1952 рік!), вірогідніше – римо-католицька черниця (вони носять хрест зверху).
Дитинка розпитала у рідних, хто такі монахи. Їй розповіли, що це люди, які все життя присвячують служінню Богові, не створюють сім’ї, не мають дітей.
Повернувшися додому дівчинка знайшла десь чорну хустку, пов’язалася нею, вдягла хрест і так ходила, аж поки не прийшов час йти до школи.
Там їй веліли зняти хустку і хрест. Вона зняла – «і про все забула».

Вчилася у школі, закінчила хореографічне училище, стала балериною, танцювала на сцені.
Потім філологічний факультет університету. Працювала помічником режисера у театрі.
Зустріла свою половинку, вийшла заміж. Чоловік – Володимир Глухий – був відомим актором (знявся, наприклад, у фільмі «Пропала грамота»), грав на сцені театру ім. Заньковецької.
Вони дуже любили одне одного, дітьми Господь не благословив.
Але недовго тривало сімейне щастя: напередодні 50-річчя Володимир помер, 39-літня Василина стала вдовою.
Відрізала довгу пишну косу, поклала чоловікові в труну. І цілу ніч із хрестом у руках молилася, лежачи під труною, за його вічне життя.
Життя втратило барви і сенс.

Мати Венедикта

Життя жінки-дружини втратило сенс. Але Господь вже підвів Свою рабу до першої сходинки служіння ангельського.

Пошуки сенсу буття, вічної істини не тільки спонукають Василину Степанівну Щурат-Глуху віддати належне коханому чоловікові і написати книжку «Недограна роль», що вийшла друком у Львові в 1993 році.
У тому ж році з’являється її доробок про творчість діда: «Василь Щурат – перекладач», пізніше – «Василь Шурат і “Просвіта”».
Василина відчуває поклик Божий – і починає шукати місце, де б її душа відчула себе вдома.
Приходить у студійський греко-католицький монастир. Ось як розповідала про цей період життя сама матушка.

«Покликання до чернецтва я відчувала у юному віці. Все життя працювала в театрі помічником режисера, а з початку 1990-х доля привела мене до студитського монастиря, який щойно вийшов із підпілля. Ні до яких інших обителей серце моє не лежало, можливо, через те, що саме у студитів найбільш виразно прослідковується східній обряд. Через два роки прийняла постриг. Тоді на Львівщині не існувало жодної православної обителі, і ми сприйняли те, що було.
Піднімала обитель з руїни. Під час безперервного будівництва годі було про щось розмірковувати.
Ми повністю вичитували добове богослужіння по таких само богослужбових книжках — Октоїху і Мінеї — , що і у православних.
Вже тоді у мене виникало багато питань. До прикладу, наші священики не брали служб відомим іконам.
Я запитала, чому не беруть служби іконі Божої Матері “Почаївської”, коли є чинопослідування? Їм не хотілося служити таких служб.
Тоді ми почали у келіях підпільно вичитувати службу самі.
Більшість книг ми купували у лавці на вулиці Короленка, біля православного храму. Це були сучасні видання Києво-Печерської Лаври.
Дещо зі старих книг вийшло ще у львівському ставропігійному братстві, “Октоїх” — з друкарні Московської Патріархії. Ці книги використовуються і зараз.
У василіан більшість книг привозять із Риму, де зроблений переклад на українську мову, хоча і в їхньому середовищі є різні напрямки, там немає абсолютної єдності.
Немає уніфікації й у чернечому вбранні: східні і західні впливи, що наклались один на другий, спричинюють там повний розлад.

Це все також стало одним із факторів, що нас і звідти вивели, — усі ці маленькі неправди.
Неправда — маленька чи велика, все одно є неправдою. Якщо Христос є істина, то кожна неправда — проти Христа.
Через подібне і виникла унія, коли наші предки людськими засобами прагнули зберегти Церкву і піти на компроміс з владою.
Цього не можна було робити. Або “так”, або “ні”, а все інше від лукавого. Я дивуюсь, як взагалі можна за це триматись сьогодні, коли немає ніякого тиску з зовнішнього боку.
Адже Рим не виконав до сьогоднішнього дня жодного з тридцяти артикулів, які висували православні ієрархи.
Першим із них було сумнозвісне “Філіокве”. Серед інших — не чіпати чернецтва, а також стосовно целібату та ін.

Тільки згодом ми побачили, що в унії існує східна позиція.
Нам, студитам, говорили: “Ви повинні бути, як православні, ви повинні робити це так, як православні, ви повинні поститись, як православні”.
Ми на кожному богослужінні молимось “і всіх нас, православних християн”, або “Утверди, Боже, святую, православную віру”, і навіть, якщо більшість греко-католиків правлять служби на українській мові, з власною вимовою, графікою і орфоепією, все одно ж моляться за “православну віру”.
У мене почали виникати запитання: “А чому ми повинні бути як православні?”
Згодом почали насильно вводити у богослужіння “Філіокве”, якого раніше не було. Воно то з’являлось, то зникало, а, можливо, сьогодні його ввели знову.
Зверху йшла вказівка його вживати усім без винятку.

У 1996 році ми почали готуватись до ювілею Берестейської унії, готували матеріали. У нас був вільний доступ до історичних документів.
Я прочитала оригінальні артикули, права та обов’язки сторін під час підписання унії й з жахом констатувала, що цього усього немає і близько.
Практично кожен параграф був порушений.
У 19-му артикулі про чернецтво було чітко сказано: “Не рухати монашество і не робити його на зразок західного, бо ми генералів не маємо, а кожен монастир живе окремо, сам по собі”. Нині ми бачимо історичні результати. Ще не встигло висохнути чорнило на берестейських документах, коли, не без відома польської влади, були реформовані усі монастирі — ревні захисники Православ’я. Наступ на чернецтво провели серйозний.

Де ж та унія (союз), і на яких засадах вона була побудована? Якщо це були умови, то чому вони не виконуються?
Де ж та правда і справедливість? Коли я пробувала вияснити суть справи, керівництво почало на мене дивитись косо.
Мабуть, до сьогоднішнього дня не кожен греко-католицький священик, не те що простий віруючий, ознайомлений зі справжніми документами Берестейського “собору”».

І ще одне: сприйняття присутності благодаті, адже церква – це не збірка правил та норм.
Перш за все – це жива віра, присутність Бога, відчуття благодаті Божої.
Те, до чого не можна доторкнутися, помацати руками або хоча б побачити тілесними очима.
Благодать розпізнає серце. Здається, саме про це згадувала й матушка.
"Пам’ятаю, як, будучи студитами, ми вперше зайшли до собору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Звичайно, все зроблено красиво, але всередині відчули якусь пустку. Мене супроводжувало відчуття холоду. У той день ми пішли на поклоніння до печер у Лавру. Все своє, все рідне. Ми стояли за вечірнім богослужінням у Хрестовоздвиженському храмі. У якому б стані ми не потрапляли до печер, завжди нас покидала втома".

 Знову Василина

Ясно, що далеко не кожна студійська монахиня мислить такими категоріями і так ретельно шукає єдиного вірного вузького шляху.
Далеко не кожен чернець занурюється у канонічні та догматичні питання віри.
Далеко не кожна хрещена людина так обережно ставиться до свого спасіння.
Але ж оскільки Господь так обдарував матушку, то й «закопати таланти» було неможливим.

Прийшов момент, коли залишатися більше серед греко-католиків вона не змогла. Сестри були чудовими людьми, ігуменія теж.
Проте Господь вже підвів рабу Свою до другої сходинки служіння ангельського. І вона готова була до випробувань.

Ось уривок розповіді матушки Варвари про цей складний період життя.
"На момент мого переходу у Православ’я я вже десять років провела у греко-католицькому монастирі Студійського Статуту, була мантійною монахинею, магістром, наставницею.
Наші богослужбові книжки були, в основному, церковнослов’янською мовою, що сприяло поглибленому вивченню святоотечеської літератури.
Це породило низку питань, за роз’ясненням яких я звернулася до владики Августина.

Владика з першої нашої зустрічі був дуже терплячим та делікатним зі мною, пригостив чаєм, передав для ігуменії велику коробку цукерок…
Так почалося наше спілкування, яке тривало близько п’яти років.
Коли ж він, нарешті, спитав: «Чого ж ви там сидите?» – я відповіла: «А може і до вас перейду…».
Але він не підганяв мене, навпаки – казав: «Ви ще добре подумайте…»

У 2001 році ми з ігуменією та матушкою Гавриїлою (тоді ми мали інші імена) вперше приїхали до Почаївської Лаври.
Владика заздалегідь домовився про наш приїзд. Був будній день, без натовпу паломників, і нам, єретичкам, приділили максимум часу, притому, не намагаючись «виховувати».
Ми побували у печерці преподобного Іова, вперше приклалися до мощів, котрі спеціально відкрили для нас.
Пам’ятаю, вразила ця тепла суха ручка… Спеціально для нас опустили чудотворну ікону, и ми приклалися до неї…

Тоді ми явно відчули істинну благодать. Ми повернулися до Львова, а дія благодаті все тривала й призвела до того, що у 2002 році я і Гавриїла, нарешті, через покаяння приєдналися до Православ’я.
Це було дуже боляче – мені, мантійній монахині з десятилітнім стажем, повернутися до стану мирянки з ім’ям, отриманим у хрещенні, згодом послушниці, наново пройти чин постригу іночеський, потім – чернечий…
Пройти все це – нелегке випробування, але воно необхідне. І це – єдиний путь до канонічного Православ’я для розкольників та єретиків.
І не «в сущому чині» — був єпископ і залишився єпископом — а смиренно скласти з себе клобук, панагію та інше – ось я, раб Божий перед Тобою, Господи, хай буде воля Твоя…
Немає такої кнопки: натиснув – і став іншим. Треба пройти цей важкий шлях. Тільки – так і ніяк інакше…

Мій вибір був свідомим й виваженим.
Ще в уніатському монастирі, я склала акафіст Тихвінській іконі Божої Матері (Сльозоточивої), що знаходиться у Свято-Георгієвському храмі, службу священомученику Нікіфору (Кантакузену), а також службу Амфілохію Почаївському, котру відслужили при його прославленні в 2002 році.
Проте, не знаю, коли б стався мій перехід і чи стався б він взагалі, якби не участь владики Августина й не теплий прийом, наданий нам тоді в Лаврі. Не знаю…"

Мати Варвара

"У 2002 році я і Гавриїла, нарешті, через покаяння приєдналися до Православ’я.
Після того, як покинули студитів, ми приїхали у Почаїв до нашого наставника схіархімандрита Димитрія.
Три дні він з нами розмовляв, а потім здійснив чин приєднання до Православ’я.
Після чину та нашого першого Причастя старець виніс нам з вівтаря просфори і, весь сіяючи, сказав: “Нині Ангели радіють на Небесах”.

Завдяки о. Димитрію новоспечені православні раби Божі попобували у київському Покровському монастирі та у Феофанії.
Їм хотілось побачити, яка ж правда у Православ’ї, доторкнутись до чернечого життя.
Свого часу вони були в одному малесенькому монастирі (Свято-Покровсько-Михайлівський) у Дніпродзержинську. Це була справжня школа чернецтва.
Нарешті, після проходження послуху і відповідної підготовки, у Свято-Пантелеїмоновському монастирі Києва раби Божі Василина і Галина пройшли іночеський та чернечий постриги.
Народилися монахині Варвара і Гавриїла.

Звичне львівське їх оточення не зрозуміло такого кроку.
"Нормально не сприйняв ніхто, – каже матушка Варвара. – До прикладу, ніхто із близьких мене не називає матір’ю Варварою, звертаючись або взагалі безіменно, або за світським ім’ям. А моє чернече ім’я нікому через горло не проходить".

Далі було створення Спасо-Преображенської обителі, Сопошин, крихітна кімнатка в єпархіальному домі, нарешті – останній притулок матушки – двокімнатна квартира на вулиці Дороша, 6.
Ще у 2000 році лікарі поставили матушці невтішний діагноз. 14 років Господь тримав на землі Свою рабу, знаючи, що їй треба виконати.

Відродити чернече життя на теренах, змучених малими і великими неправдами, перекрученим сприйняттям волі Божої.
Створити і очолити  жіночу обитель, яка («Сила моя в немочі звершується») стане своєрідним Симонопетром – на зразок афонського монастиря – у центрі найзахіднішого міста України.
Зібрати навколо монастиря дорослих і маленьких віруючих. Взяти участь у Помісному Соборі по виборах Патріарха.

А ще – не закопуючи в землю талантів письменницьких, прославити Матір Божу і святих угодників у службах, акафістах.
Ще будучи студийською черницею, матушка написала акафіст і службу Тихвінській «Сльозоточивій» іконі. 
Згодом матушкою були написані служби іконі Божої Матері «Споручниця хлібів», Петровській іконі Божої Матері.
"Одним з перших замовлень від Владики була служба священомученику Нікіфору, потім – преподобному Амфілохію Почаєвському", – розповідає матушка. Саме за цим чинопослідуванням звершували службу під час прославлення о. Амфілохія 12 травня 2002 р.

Треба сказати, що матушка дуже любила прп. Амфілохія. Тричі Господь попускав їй ламати праву руку.
І вона, знаючи, що преподобний за життя був костоправом, допомагав травмованим, з дитячою вірою молилася йому про скоріше зцілення.
Одного разу вона зламала руку напередодні Різдва. Перелом був дуже складний, лікарі наполягали на операції.
"Ні, гіпсуйте як є. Мені завтра причаститися треба» – заперечила матушка.
Яке ж було здивування лікарів, що уламки кістки склалися правильно, і операція вже не була потрібна!
"Кому Ви, матушко, молилися?" – запитав досвідчений хірург-травматолог. "Преподобному Амфілохію!" – відповіла вона.
Тоді лікар, що був греко-католиком, попросив принести йому ікону преподобного і повісив її у кабінеті.
З дитячою вірою молилася тоді матушка і Господу: "Господи, ангели Тобі хвалу приносять, волхви – дари, а я – свою поламану руку!»

А з написанням служб бувало й так.
"Якось надійшли документи з Криворізької єпархії на новомученика Іоана Заболотного.
Він народився у 1899 році у селі Клиново теперішньої Кіровоградської області.
Практично нічого не було відомо: ні з якої він родини, ні навіть дата його народження, тільки рік. Відмовився від служби у Червоній Армії, за що потрапив до концтабору.
Потім прийняв чернецтво. У 1937 у місті Зарайську під Москвою, де він служив, був заарештований.
На полігоні Бутово розстріляний. Прославлений у 2000 році в числі 120 новомучеників Бутівських.
Надіслали мені ксерокопії документів – тюремні фотографії фас та профіль, анкету та рішення про розстріл. Житія немає.

Але мені Господь допоміг: я на цю фотографію подивилася і побачила лік Христа!
Там було стільки любові, прощення, розуміння… Я за анкетою написала акафіст. І він получився! Господи, це, звичайно, не я абсолютно.
Розмірковую: як назвати його? За прізвищем ніби не прийнято. Кіровоградським – але він там лише народився…
Назвала Іоанном Зарайським – по місцю останнього його служіння. А
потім за фотокарткою наша львівська іконописиця написала його образ".

Писала матушка і літературознавчі роботи, виступала на конференціях, зустрічах.
Як її дід-священик, не мовчала, коли йшлося про порушення церковних канонів.

Останній притулок матушки – обитель у двокімнатній квартирі на вулиці Дороша.
Повне щоденне коло богослужінь без жодних пропусків, неспішне.
Знаменний спів з обов’язко-вим повторенням тих стихир, які за типіконом належить повторити – двічі, тричі…
Ікони, які чудом з’являються з усіх усюд. Численні часточки мощів святих.
У неділю після Літургії матушка завжди сама читала Акафіст перед Іверською іконою Матері Божої.
Читала тихо, молитовно, довірливо, як любляча дитина благає люблячу матір.
Цю ікону написав декілька  років тому відомий афонський іконописець Максімас.
Дізнавшися, що замовляють ікону для першого монастиря сучасного Львова, він відклав інші замовлення.
Першим в історії авіарейсом Афіни – Львів ікона прибула на Галичину.

А ось невеличка грецька ікона Благовіщення у срібному окладі.
Якось ми приїхали до Львова з київським майстром-ювеліром, який зробив чимало окладів, мощовиків тощо.
Беззвучно підійшла матушка. "Володю, може Ви могли б пояснити, що сталося з нашою іконою?" – лагідно спитала.
"Напередодні всенощної празника Благовіщення я підійшла до ікони і побачила, що середина набула золотавого відтінку.
Відразу запитала, хто чистив ікону, яким засобом, чому зіпсували і не сказали. Виявилося, що її не встигли почистити".
Володимир подивився і сказав, що, звичайно, трапляється хімічна реакція із зміною кольору, якщо підложка різних частин виконана з різних матеріалів, але ніколи цього не відбувається миттєво і рівномірно. Матушка просила не говорити про те диво, що сталося.

Матушка робила те, що ігуменії загалом робити не потрібно, що можуть зробити інші сестри. Сама пекла просфори, читала на кліросі...
Дуже не любила пустослів’я, м’яко, з ніжною посмішкою зупиняла охочих до розмов, як нерозумних дітей, які ще не вміють цінувати найбільше багатство – молитву в тиші.
У монастирі нею заведено, що на першій седмиці Великого посту всі мовчать.
Виключення – питання по богослужінню та якщо хтось звертається за допомогою.
Так Великим постом 2014 року тяжко захворіла дитина прихожан одного з київських храмів.
Матушка благословила благочинній перервати молитовне мовчання і зателефонувати до Києва, дізнатися, що трапилося. 
"Я зробила один крок в цей крихітний храм, і мені здалося, що я опинилася у величезному соборі".
Так передала свої перші враження дівчина, яка дуже багато подорожувала по святих місцях.

Мати Вероніка

  Євгенія Єременко

* * *
«Неправда — маленька чи велика, все одно є неправдою. Якщо Христос є істина, то кожна неправда — проти Христа»

«Сьогодні на Львівщині УПЦ обливають брудом, називаючи “московською”.
Пам’ятаю, як у пошуках правди я читала працю професора Огієнка (митрополита Іларіона), де останній, як найменш заангажована у даному питанні особа, чітко зазначив, що чистота обрядових чи богослужбових традицій з часу князя Володимира збереглась саме у Московській Русі. І нам треба це сприймати як історичні реалії.
Прийняття ж унії стало дійсно справжньою трагедією для української християнської самобутності.
Самому Господу було відомо, чому так, а не інакше повернулось колесо історії, а Київські митрополити знайшли притулок на півночі.
Навіщо нині вводити людей в оману?»

«Господь нам подарував шанс.
У ті дні — час переосмислення чотирьохсотлітнього періоду існування унії — я не раз задавала питання керівникам Греко-католицької церкви: “Якщо ви дійсно знаєте, яка Церква панувала на Русі, то давайте дійсно разом повертатись до свого коріння.
Давайте через церковні та світські ЗМІ, на амвоні розкажемо людям правду, щоби вони проаналізували ситуацію і зробили вільний вибір.
А не підтасовувати факти та кричати, що ми маємо рацію”. Адже в дійсності слід визнати, що в певний історичний період нами була вчинена дурна помилка.
Надалі я не могла погодитись грати якусь роль і бути “як православні”.
Чим я гірше моїх предків?

«У першу чергу при оцінці історичного значення Львівського Собору я хотіла б звернутися до часів хрещення Русі і виходити з того, що ще понад тисячу років рівноапостольний Володимир прийняв святе Православ’я від Грецької Церкви.
Це незаперечний факт.
Ще одним із істинних тверджень є те, що саме Галичина найдовше противилась унії, у той час, як католицька експансія вже дійшла не тільки до Києва, але й Чернігова, інших міст.
Львів здався тільки на початку ХVIII століття, коли за допомогою військової сили упала Успенська ставропігія і Крехівський монастир.
Місцевий люд тримався до останнього і захищав їх, незважаючи на тодішні вкрай складні історичні обставини.
Мій батько — корінний львів’янин, проживав тут з 1909 року.
Він казав, що, не виїжджаючи з Галичини, пережив десять держав (Австро-Угорщину, царську Росію, ЗУНР, Польщу, Німеччину, СРСР).
Післявоєнні роки — часи переслідування і радянських репресій у Галичині. Тоді були важкі політичні обставини, і тому про той час важко судити однозначно.
Проте, нам хочуть нав’язати думку, що репресували тільки уніатських священиків, але абсолютно замовчують, що у сотні разів більше сталінська репресивна машина нищила православне духовенство. Дехто ж на Галичині сприйняв усе, як звільнення храмів для православних — нових окупантів.
Незважаючи на неоднозначну оцінку рішень Собору сьогодні, я вважаю, що завдяки йому вдалось відновити на західноукраїнських землях історичну справедливість — ліквідувати унію, що була насаджена тоталітарними рішеннями католицької державної машини — Польським Королівством.

Кожна хрещена людина тягнеться до Духа істини, і попри усі незгоди правда перемагає.
Мої родичі-священики були учасниками цього Собору.
Я гадаю, що у 1946 році люди свідомо виступили за возз’єднання з Православною Церквою, бо у душі були православними.
Історія йде своїм ходом, але Господь подарував Галичині шанс, щоб наш простий віруючий люд доторкнувся до віри своїх прабатьків».

«Те, що останнім часом діється у богослужбовому житті Греко-католицької церкви, просто жахливо.
Греко-католики почали скорочувати богослужіння і, зокрема, монастирський устав.
Намічена тенденція буде продовжуватися і у подальшому, тому що неможливо втриматися одному, якщо уся церква рухається у секулярному напрямку.
Страшно спостерігати, як прибула діаспора просто вимагає скорочувати богослужіння.
Я вже не кажу про дотримання якихось постів чи інших церковних правил.
“Ну, у Велику П’ятницю — один день на рік — можна з’їсти капусточки та оселедчика”, — вважає більшість з них.
Якось довелось почути проповідь одного відомого василіанського ігумена…
Він сказав, що, якби Василій Великий так строго не постив, він ще трохи пожив і зробив би ще більшу користь для Церкви, а то помер, не доживши до п’ятдесяти.
Слухати це було лячно.

Інше, введення богослужіння українською мовою за браком нормальних перекладів.
Як філолог я знаю, що неможливо зробити переклад на високому рівні за такий короткий термін, адже потрібно робити переклад усіх богослужінь, а не якихось частин.
Не перекладати ж окремо Літургію, а потім робити переклад тропарів.
У даному випадку потрібно, щоб Господь дав дар богослова і поета, принаймні номінальні знання грецької, словенської, арамейської…
А таких людей, на жаль, схоже, немає. Я ніколи не зможу сказати “Амінь” на возглас “Слава …одноістотній Тройці”.

Наступним кроком стане перехід на григоріанський календар (про це нині ведеться гаряча дискусія у теологічних колах).
Чи і в Україні Греко-католицька церква перетвориться на організацію для обслуговування релігійних потреб?»

Слово єпископа Львівського і Галицького Філарета над тілом схиігумені Вероніки, Настоятельки Свято-Преображенського жіночого монастиря міста Львова

«Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання» (Фил.1:21) – говорить апостол і сповнення саме цих слів сьогодні ми спостерігаємо, звертаючи свої погляди на труну із тілом подвижниці нашого часу, стариці, яка обіймала всіх нас стільки років своєю любов’ю та молитовною опікою – новопреставленої схиігумені Вероніки.

Сьогодні Львівська єпархія переживає глибокий смуток і скорботу у зв’язку зі смертю Настоятельки Свято-Преображенського жіночого монастиря, який став першим на шляху відродження монашого подвигу на теренах Львівщини, де близько 300 років не лунала чернеча молитва.
Смуток охоплює нас не перед страхом смерті, бо знаємо якою сильною була віра матінки схиігумені і як ревно вона готувала себе до зустрічі із Христом.
Смуток переповнює нас, бо цей світ, наповнений нами грішниками, покинула мудра наставниця і смиренна молитовниця про кожного з нас!
Більше десятка років матінка Вероніка Богобоязно вчила нас власним прикладом мужності і відваги у відданості вірі, ревності в молитві і стійкості перед скорботами!

Попри те, що ми сьогодні проводимо у вічний світ жінку, яка носила прізвище славного роду, в честь якого названі вулиці Львова та багатьох інших міст світу, ми згадуємо ту надзвичайну простоту, якою вирізнялася матінка Вероніка.
Монахиня прожила не легке життя, сповнене скорбот, спокус і хвороб.
Та її простота і смирення перед Всевишнім дивувала тих, хто бачив цей великий приклад праведності і відданості своєму покликанню!
Лише тиждень тому ми спільно з нею раділи, коли вона приймала великий ангельський чин і вірили, що цей крок буде їй на життя, і сьогодні бачимо, що дійсно її останній подвиг, якого вона так чекала, став для неї на життя вічне.
Незбагненною втратою є смерть наставниці для сестер обителі, якою жила останнє десятиліття матінка, але саме ця втрата у нашому розумінні, стала надбанням для всієї повноти нашої стражденної єпархії, оскільки віримо, що Царство Небесне збагатилось ще однією подвижницею і молитовницею про свою обитель, сестер у Христі та й про всіх нас!
Найбільшими подарунками для матінки сьогодні і назавжди стане і наша молитва про неї і про нашу Церкву, оскільки таким чином ми виконаємо Духовний заповіт, який вона не встигла викласти на папері, але який ми складали у своїх серцях після кожної нашої зустрічі з нею!
Істино, смерть Божої праведниці служить людству найдієвішою проповіддю, оскільки проникаючись молитвою перед тілом, ми переосмислюємо все житіє, на яке під час життя ми можливо не звертали особливої уваги, і саме тепер ми розуміємо скільки слів про шлях нашого спасіння ми ще не почули і скільки мудрих порад для подолання наших спокус ми ще не взяли!
Та знаємо – у молитві ми завжди будемо знаходитись разом і відчувати той духовний зв’язок, яким поєднав всіх нас із матінкою Промисел Божий!

Знаходячись сьогодні на Святій Горі Афон, я спільно із вами возношу свої недостойні молитви про упокій у вічних обителях Небесного Отця новопреставленої схиігумені Вероніки!
Господи Боже наш, Сам на землі життя її прославив. Сам же і душу її зі святими Твоїми учини!
+Філарет, єпископ Львівський і Галицький

_________________________________________________________________________________________________________________________

духовник монастыря прот. Зиновий, иг. Варвара, архиеп. Августин, благочинная мон. Гавриила	З сестрами монастиря
У будинку Львівської єпархії з сестрами монастиря	У монастирі
Еп. Филарет, иг. Варвара, Блаженнейший митрополит Владимир, архиеп. Августин	З єпископом Філаретом у монастирі
З єпископом Філаретом у монастирі	Біля Свято-Георгієвського храму