Как бы там ни было, но именно это имя – Вероника – получила при постриге в схиму первая игумения первого православного женского монастыря на Галичских землях после 300-летнего перерыва.
С этим именем прожила матушка свои последние дни на земле.

Волею Божией в наше распоряжение были переданы уникальные воспоминания схиигумении Вероники – на момент написания игумении Варвары (Щурат-Глухой), †28 декабря 2014 г.
– о её переходе в православие и о встречах с всемирно известным певцом Иваном Семёновичем Козловским – истинным православным человеком, не боявшимся являть себя верующим в самые жёсткие советские времена.

"Мы явно ощутили истинную благодать"
Рассказ игумении Варвары – в схиме Вероники

 На момент мого переходу у Православ’я я вже десять років провела у греко-католицькому монастирі Студійського Статуту, була мантійною монахинею, магістром, наставницею.
Наші богослужбові книжки були, в основному, церковнослов’янською мовою, що сприяло поглибленому вивченню святоотечеської літератури.
Це породило низку питань, за роз’ясненням яких я звернулася до владики Августина.
Владика з першої нашої зустрічі був дуже терплячим та делікатним зі мною, пригостив чаєм, передав для ігуменії велику коробку цукерок… Так почалося наше спілкування, яке тривало близько п’яти років.
Коли ж він, нарешті, спитав: «Чого ж ви там сидите?» – я відповіла: «А може і до вас перейду…».
Але він не підганяв мене, навпаки – казав: «Ви ще добре подумайте…»
У 2001 році ми з ігуменією та матушкою Гавриїлою (тоді ми мали інші імена) вперше приїхали до Почаївської Лаври.
Владика заздалегідь домовився про наш приїзд.
Був будній день, без натовпу паломників, і нам, єретичкам, приділили максимум часу, притому, не намагаючись «виховувати».
Ми побували у печерці преподобного Іова, вперше приклалися до мощей, котрі спеціально відкрили для нас.
Пам’ятаю, вразила ця тепла суха ручка… Спеціально для нас опустили чудотворну ікону, и ми приклалися до неї…
Тоді ми явно відчули істинну благодать.
Ми повернулися до Львова, а дія благодаті все тривала й призвела до того, що у 2002 році я і Гавриїла, нарешті, через покаяння приєдналися до Православ’я.

Це було дуже боляче – мені, мантійній монахині з десятилітнім стажем, повернутися до стану мирянки з ім’ям, отриманим у хрещенні, згодом послушниці, наново пройти чин постригу іночеський, потім – чернечий…
Пройти все це – нелегке випробування, але воно необхідне.

І це – єдиний путь до канонічного Православ’я для розкольників та єретиків.
І не «в сущому чині» — був єпископ і залишився єпископом — а смиренно скласти з себе клобук, панагію та інше – ось я, раб Божий перед Тобою, Господи, хай буде воля Твоя…
Немає такої кнопки: натиснув – і став іншим. Треба пройти цей важкий шлях.
Тільки – так і ніяк інакше…
Мій вибір був свідомим й виваженим.

Ще в уніатському монастирі, я склала акафіст Тихвінській іконі Божиєї Матері (Сльозоточивої), що знаходиться у Свято-Георгієвському храмі, службу священномученику Нікіфору (Кантакузену), а також службу Амфілохію Почаївському, котру відслужили при його прославленні в 2002 році.

Тем не проте, не знаю, коли б стався мій перехід і чи стався б він взагалі, якби не участь владики Августіна й не теплий прийом, наданий нам тоді в Лаврі.
Не знаю…
* * *